Примарний ефект

Тим Шервуд, Getty Images

"Футбол не припинив вважатися командною грою навіть після того, як Золотий м’яч завоював Кріштіану Роналду".

Понад рік тому я написав ці слова з натяком на те, що в 2013 році нагорода France Football і FIFA отримала серйозне випробування. З одного боку, гегемонію Роналду та Ліонеля Мессі, двох головних індивідуалістів світового футболу, важко було поставити під сумнів. З іншого ж – найближчий конкурент дуету Франк Рібері за той календарний рік виграв у п’ять разів більше командних трофеїв, ніж португалець і аргентинець разом узяті. Відповідно, і внесок Франка у загальнокомандний здобуток Баварії було не порівняти з заслугами більш популярних конкурентів.

Віддаючи собі звіт у тому, що у випадку з Золотим м’ячем ідеться про нагороду найкращому футболісту року, яка не обов’язково повинна прив’язуватися до командних успіхів, варто все ж зазначити, що цей прецедент не був поодиноким. Кожен, хто тримав у 2010 році кулачки за Веслі Снайдера, а в 2014-му – за Мануеля Нойєра, повинен мене зрозуміти.

Після ж другого поспіль визнання найкращим футболістом року Кріштіану Роналду сумнівів уже не залишилось – культ особи (на противагу культу команди) в футболі ще ніколи не був настільки сильним.

Проявляється це у багатьох випадках, утім пальму першості в поклонінні футбольним ідолам продовжує утримувати Прем’єр-ліга. Футбольна Англія боляче сприймає прощання зі своїми іконами – втрати Кріштіану Роналду та Ґарета Бейла досі залишаються рубцями на мускулатурі амбіцій "найкращого чемпіонату в світі". Однак при цьому традицію  ідолопоклонства на Острові ніхто зупиняти не збирається: наймоднішою тенденцією зараз є привернення уваги до молодих британських гравців, яке плавно переходить у прояви комплексу меншовартості через різку критику будь-яких їхніх дій.

Ну і, певна річ, менеджери. Із ними виходить схожа історія: або нищівна критика, або культовий статус. Останній тур АПЛ надав у цьому контексті достатньо показових прикладів.

Взяти хоча б Тоні П’юліса. Валлійський спеціаліст давно вже заробив репутацію тренера, команди якого ніколи не вилітають у нижчий дивізіон, але справжнє визнання отримав тільки після того, як залишив проект свого життя Сток Сіті. Чарівний порятунок Крістал Пелас у минулому сезоні викроїв для П’юліса особливу нішу – він став зразком менеджера, що гарантує команді збереження прописки в еліті. Принаймні подібні ярлики на Тоні знову почали ліпити перед тим, як на початку року він погодився на пропозицію Вест Бромвіча.

Засукавши рукави, він крок за кроком прищеплював новій команді організованість гри, а разом із нею і не притаманну раніше впевненість. "Ефект П’юліса" не змусив на себе чекати: вже в лютому Вест Бром провів три матчі поспіль без пропущених голів і не програв жодної гри, а сам Тоні був визнаний найкращим менеджером місяця в Прем’єр-лізі. Він знову це зробив: уявити сценарій, за якого новий солідний ВБА міг вилетіти, здавалося вельми складним завданням.

Однак зрештою злий жарт із командою зіграла саме ця впевненість. Після отримання індивідуальної нагороди від АПЛ Тоні П’юліс зумів здобути лише одну перемогу – дарма, що в принциповому для нього особисто матчі проти Стока. Останні ж дві гри у чемпіонаті Англії його підопічні програли конкурентам у боротьбі за виживання, КПР і Лестеру, із загальним рахунком 3:7. І хоча гандикап ВБА залишається достатнім для того, щоб не змушувати вболівальників Дроздів панікувати, останні показники команди та надзвичайно складний фінішний календар починають розвіювати ілюзії від призначення "рятівника" П’юліса.

Інша річ, що справа тут не зовсім у персоні менеджера. По-перше, очолюючи клуб з-під Бірмінгема, Тоні не гарантував Вест Брому порятунку – валлієць визнавав, що це завдання є найскладнішим у його кар’єрі. По-друге, упродовж кількох останніх тижнів тренер постійно звертає увагу на те, що його підопічні занадто рано виключили себе із претендентів на прощання з елітним дивізіоном. Ну і по-третє, своїм реноме "пожежника" П’юліс надміру ніколи не хизувався. От і виходить, що, по суті, зараз він став жертвою обставин: наскільки швидко його зробили іконою, настільки ж несподівано його культ і розвіюється.

Кардинально протилежний випадок – головний герой вихідних Тім Шервуд. Молодий спеціаліст витримав майже мхатівську паузу після прощання з Тоттенгемом, зрештою очоливши Астон Віллу, а в суботу відсвяткував ефектну перемогу над своїм колишнім клубом. Перемогу, яка, до слова, наблизила Віллу на мінімальну відстань до ВБА.

Ідеальний з точки зору сценарію сюжет: амбітний власник відмовляється від англійського тренера на користь модного іноземця, проте повернення Шервуда на Вайт Гарт Лейн закінчується символічною перемогою на колись рідному стадіоні. І хоча показове святкування Тім все ж стримує, зрозуміло, що своє моральне відшкодування він таки отримав.

Зайвими деталями цю історію псувати не варто. Ну кому цікаво, наприклад, те, що в останніх шести матчах Астон Вілла Шервуда здобула якихось сім очок, тобто демонструвала не кращу форму, ніж за звільненого попередника англійця Пола Ламберта? Набагато простіше робити акцент на тому, що Шервуд повернув футболістам бірмінгемців упевненість і навчив їх забивати голи. А те ж, що левову частку своїх м’ячів Віллани забили перед порожнім Стадіоном Світла у грі проти деморалізованого Сандерленда, – це вже побічний факт. Повернення до форми Крістіана Бентеке? Заслуга винятково Тіма Шервуда! Подейкують, Тім перед кожним матчем власноруч натирає проблемне ахіллове сухожилля бельгійця.  

Ці приклади не покликані свідчити про те, що Тоні П’юліс є переоціненим фахівцем, а Тім Шервуд – шахраєм. Ні, їхнім завдання є показати, наскільки химерною інколи може бути сучасна футбольна культура і наскільки оманливими здатні бути ярлики, які ми продовжуємо вішати на спортивних зірок. Ну а ще – показати, що футбол попри все залишається командною грою, в якій роль особистості завжди буде поступатися колективній відповідальності.

Использованы фото Getty Images

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Обсуждение закрыто.